Здійсни свою мрію стати залізничником! Дізнатися перелік професій та правила прийому, навчального закладу можливо за посиланням нижче:
Мотиваційні есе студентів КВПУЗТ ім. В.С. Кудряшова
Моє покликання – залізничник
Моє покликання – залізничник і я цим пишаюсь! Ще з дитинства хотів стати машиністом локомотива. Коли мені було десять років, почув незрозумілий звук та побачив, як по парку «Сирецький», де з 1953року знаходиться Київська дитяча залізниця, промчав потяг. Не вагаючись, побіг за ним цілий перегін між станціями. Дуже захотілося здійснити подорож цим потягом, але, на жаль, він прямував у депо рухомого складу. Побачивши, як я засмутився мені запропонували стати юним залізничником. З цього моменту розпочалося моє залізничне життя.
Спочатку була посада диктора пасажирського потягу. Я стою у гарній залізничній формі, а в мене перехоплює подих від хвилювання, тому що вперше доведеться розповісти про нашу подорож усім пасажирам. Потяг рушив з місця, провідники розносять чай, я бажаю гарної дороги. Саме тоді зрозумів та відчув, що моє покликання – залізничник!
Промайнув рік, я працював на відповідних посадах, пов’язаних із різноманітними господарствами залізничного напрямку. Почав здобувати нові знання і став оператором при черговому по залізничній станції. Старанно записував всі вагони, час, дату прибуття та відправлення потягу. Склав відповідні іспити і переміг у номінації кращий за професією «Оператор при черговому по залізничній станції».
Згодом мені запропонували стати начальником пасажирського потягу, пізніше начальником єдиної зміни №1. Доводилось контролювати весь пасажирський потяг, здійснювати екскурсійні подорожі для пасажирів, відповідати за їх комфорт та безпеку, вирішувати усі питання та проблеми, які виникали на борту потягу, проводити планерну нараду, записувати усіх працівників в журнал з охорони праці та забезпечувати безперебійну роботу руху поїздів. За свої два роки плідної праці, за допомогою свого наставника та своєї команди, ми перемогли у номінації «Краща зміна року».
Ось такий шлях пройшов до своєї мети, покликання стати залізничником, справжнім професіоналом справи і, нарешті, здійснити перший рейс у ролі машиніста локомотива. Це було фантастично. Коли їдеш на великій машині по нашій українській землі, повз ці зелені ліси, через блакитні озера, перевали, гори, річки, мости, то досягаєш своїх найзаповітніших мрій.
В перший рік своєї праці на посаді машиніст локомотива, склавши успішно іспити, начальник акціонерного товариства «Українська залізниця» нагородив мене почесною грамотою. Я зрозумів, що ця праця немарна та відповідальна, адже потрібно перевозити щоденно людей чи гуманітарну допомогу, або дуже важливий вантаж, наприклад, для енергетиків, які будуть лагодити лінії електропостачання. І тоді ти усвідомлюєш, що виконуючи свою важливу місію у цій жахливій та кривавій війні, саме ти, на своєму місці робиш усе, щоб швидше перемогти жахливу навалу. Найголовніше вірити в свої сили, в найкращі перспективи для нашої нескореної країни.
Після такого досвіду зрозумів, що потрібно йти далі. За порадою наставників, випускників різних років, працівників залізниці я обрав Київське вище професійне училище залізничного транспорту ім. В.С. Кудряшова, саме тут почалася здійснюватися моя мрія бути професійним машиністом локомотива. Тут я ретельно і з задоволенням вивчав правила технічної експлуатації, всі сигнали, основи механіки, не нехтуючи загальноосвітніми предметами, адже треба бути всебічно розвиненою особистістю, грамотною і цікавою. Про свій вибір жодного разу не пошкодував. В училищі отримав знання, досвід кваліфікованих викладачів, професійні практичні навички, друзів та однодумців.
Події сьогодення довели мені, що моє покликання недаремне, пригадаймо перші дні війни, коли всі навколо змушені були рятуватися завдяки залізниці. Працівники дороги по декілька діб не спавши, інколи під ракетними ударами, вивозили людей з гарячих точок бойових дій, евакуювали всіх за будь-якої можливості. Війна показала роль залізниці для України. Це другий фронт країни! Нас не здолати, адже разом ми сила! Слава Україні!
Руслан Нечваль
На шляху до мрії
Мій будинок недалеко від залізниці, тому з раннього дитинства я частенько спостерігав за потягами, що прибували, за людьми, які на них поспішали. Станції залізниці зберігають історії людських життів. Вони «бачать» радість від довгоочікуваної зустрічі близьких, історії кохання молодих людей чи розпач від того, що хтось не повернеться. Ці спостереження завжди мене зачаровували. Тому коли настав час обирати професію, я серйозно замислився, адже розумів, що це велика відповідальність. Мрія з дитинства стати помічником машиніста допомогла і я почав навчатися у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту ім. В.С.Кудряшова , якому нещодавно виповнилось 152 роки .Це було правильне рішення, ні крапельки не шкодую про свій вибір. Дана професії має власний шарм, який не дає охолонути тому дитячому захвату від поїздів. Я впевнений, що і надалі працюватиму за професією, адже вона мене надихає.
Укрзалізниця є одним із популярних, комфортних та дешевих способів пересування. Для мене професія машиніста – це можливість займатися улюбленою справою і приносити людям користь. Студентам, які їздять на навчання, людям, які хочуть подорожувати по мальовничій Україні, підприємствам, яким необхідно дешево доставляти велику кількість вантажів. Крім того, з початком війни, Укрзалізниця стала невід’ємною допомогою для наших військових та цивільних людей. Чи пам’ятаєте ви, як тисячі рятувалися від смерті потягами залізниці, як машиністи та провідники, ризикуючи власним життям, намагалися зробити неможливе, а інколи і під безперервними обстрілами доставляли допомогу для героїв ЗСУ.
Про наших бравих захисників і захисниць всі знають та говорять, але мало людей знає про тих, хто їм допомагає у їх нелегкій, однак такій почесній справі. Головною задачею машиніста і його помічника – це доставити з одного місця в інше. А чи буде це студент,який їде в рідний дім після довгого і тяжкого навчання, чи вугілля для теплоелектростанції, чи навіть зброя для наших воїнів –це неважливо. Про машиністів майже немає фільмів, про них мало хто пам’ятає, а вони просто роблять свою роботу і багатьох з них можна назвати справжніми героями. І одним з таких героїв для мене є мій прадід. Коли йому було лише 14 років, він вже воював у Другій світовій війні. А після закінчення почав працювати машиністом і намагався відродити залізницю. Його розповіді надихали і захоплювали мою дитячу уяву. На жаль, його вже давно немає з нами, але я досі пам’ятаю його історії про подорожі, інші міста, краєвиди, людей…
Чим більше дізнаюся про свою професію, тим більше нею захоплююся і тим більше хочу стати машиністом, щоб бути таким, як мій прадід. На мою думку, дана професія завжди буде актуальною, тому я хочу розвиватися разом з Україною і зробити власний внесок у майбутнє нашої країни. Кожен українець має старанно працювати заради всіх людей, які віддали своє життя за незалежність. І хоча у мене не все виходить з першого разу, не все дається так легко, як хотілося б, я непохитний . Це все дрібні перешкоди на шляху до великої мрії. Я не буду зупинятися на досягнутому, продовжу навчатися та стану машиністом. Адже освіта, здобута в нашому училищі – це можливість для самореалізації та відбудови України.
Артем Карпенко